2022-08-22 12:43:31
«Залишилися лише найсміливіші», — йдуть за три метри попереду чоловік із 17-річним сином та усміхаються мені. Ранок, десь восьма година, я з чоловіком йдемо по воду. Дивлюся на двір багатоповерхівок — жінок та дітей не бачу. Я одна тут, але мрію про безпеку й дивлюся лише під ноги, на свої чоботи: «Один, два, три, чотири, один, два, три, чотири». Тримаю ритм.
Це мій останній день перебування в Маріуполі. 16 березня, як і для багатьох. Це був час пекла, прощання, порятунку, страху, надії. Цього дня я з чоловіком прийшли до драмтеатру після бомбардування, бачили клуби диму. Цього дня наш двір обстріляли ракетами з моря, і ми лежали на шлаку посеред двору.
Потім швидко перетягували сумки з поверху до машини, коли будинок трусився. Потім я сіла за кермо, і в перерві між прильотами ми поїхали.
Дорогою з Маріуполя в бік Мелекіного та Мангушу з’явився мобільний зв’язок, я отримала смс від сестри з маршрутом виїзду. Виявляється, вона покинула місто за день до мене. Потім чоловікові друг надіслав номер телефону жінки, яка може прихистити на ніч. Насправді Приазов’я велике, але всюди є друзі та родичі, родичі друзів чи друзі родичів.
Витягували, рятували та підтримували нас знайомі й незнайомі жінки. Сильні, добрі, вольові, впевнені, суворі, щедрі… Я себе уявляла в кипучому казані пекла, з блокади якого не вибратися, і наче хтось невидимий хапає мене за руку та висмикує з жаху і безнадії.
Так починається історія рятівниць моєї родини. Я досі не познайомилася з усіма, але хочу, щоб читач відчув ту силенну силу, твердість характеру, миттєвість ухвалення рішень, водночас жіночність і материнство, які відчула я до мурах, сліз вдячності, внутрішнього тепла і гармонії.
624 views09:43